Empathy and Self-Empathy in the Anthropological Dimension of Modernity

• Published in: Antropologìnì vimìri fìlosofs'kih doslìden' no. 25; pp. 36 - 50
• Main Author: Shabanova, Y. O.
• Format: Journal Article
• Language: English
• Published: 28.06.2024
• ISSN: 2227-7242; 2304-9685
• DOI: 10.15802/ampr.v0i25.307589

Purpose. In the article, the author questions rethinking the phenomena of empathy and self-empathy as modes of self-understanding of humanity and the inner intention to self-exploration of human spirituality. Theoretical basis. The research is based on the phenomenological dimension of modern anthropology and axiology. Originality. The change of the traditional intersubjective approach in the understanding of empathy to an introsubjective one and the affirmation of self-empathy as one of the defining existences in human beings, which is adjusted by the altruism-egoism value scale and forms the skills of unconditional empathic action towards the Other as a mode of self-exploration in the spiritual essence of a person are argued. Conclusions. The commonplace in a wide palette of research views on empathy is the construct for the Self – Other disposition and the intersubjective approach emphasizing the object of empathy. Transformation of the intention vector of empathic consciousness from the object to the subject of empathic action opens up deep possibilities of spiritual improvement as a way of self-awareness in the human essence. The transformation of the intention vector of empathic consciousness from intersubjective (I in the Other) to introsubjective (I through the Other) has the potential for spiritual development according to the altruism-egoism value scale. Empathy as an introsubjective position of self-exploration is inseparably connected with self-empathy, which in the mutual integration of its three main components – benevolence towards oneself, reflexivity towards one’s own experience and a tendency to understand one’s fate as common to all mankind – forms an important regulator of self-understanding of a person’s spiritual potential and the possibility of the practical extrapolation for these skills to an empathic way of communication at all levels of anthropo-being. Anthropological accentuation on the inner essence and meanings of human existence is carried out through intuition and self-altruism as the fading of pragmatic interest in the socially conditioned Self (Ego) and immersion in the essential Self – the bearer of the universal spiritual in a person. Self-empathy is considered in the context of the ideas of Stoicism as a deep self-immersion in the human essence and sensitivity to immediate emotional internal states, as a construct of emotional intelligence and a way of realizing individual uniqueness in the context of the metamodern concept of atopy. Self-empathy is defined as one of the key existences in human beings, which forms the skill of altruistic (unconditional) implementation of empathy. Мета. За основну мету статті авторка ставить переосмислення феноменів емпатії та самоемпатії як модусів саморозуміння людяності та внутрішньої інтенції до самодослідження духовності людини. Теоретичний базис. Дослідження ґрунтується на феноменологічному вимірі сучасної антропології та аксіології. Наукова новизна. Аргументовано зміну традиційного інтерсуб’єктивного підходу в розумінні емпатії на інтросуб’єктивний та ствердження самоемпатії як однієї з визначальних екзистенцій людського буття, що корегується ціннісною шкалою альтруїзм-егоїзм та формує навички необумовленої емпатійної дії до Іншого як модусу самодослідження духовної сутності людини. Висновки. Загальним місцем широкої палітри дослідницьких поглядів на емпатію виступає конструкт диспозиції Я – Інший та інтерсуб’єктивний підхід з акцентуацією на об’єкті емпатії. Зміна уваги з об’єкта на суб’єкт емпатійної дії відкриває глибинні можливості духовного вдосконалення як шляху самоусвідомлення людської сутності. Трансформація вектора інтенції емпатійної свідомості з інтерсуб’єктивного (Я в Іншому) на інтросуб’єктивний (Я через Іншого) містить потенціал духовного розвитку відповідно до шкали цінностей альтруїзм-егоїзм. Емпатія як інтросуб’єктивна позиція самодослідження невіддільно пов’язана з самоемпатією, що у взаємоінтеграції її трьох основних компонентів – доброзичливість до себе, рефлексивність до власного досвіду і схильність розуміти свою долю як спільну для всього людства – формує важливий регулятор самоосмислення духовного потенціалу людини та можливість практичної екстраполяції цих навичок на емпатійний спосіб комунікації на всіх рівнях антропобуття. Антропологічна акцентуація на внутрішній сутності та смислах людської екзистенції здійснюється через інтуїцію та самоальтруїм як згасання прагматичної зацікавленості соціально-обумовленим Я (Его) та заглибленням у сутнісне Я – носія універсально-духовного в людині. Самоемпатію розглянуто в контексті ідей стоїцизму як глибинного самозанурення в людську сутність та чутливість до безпосередніх емоційних внутрішніх станів, як конструкт емоційного інтелекту та способу усвідомлення індивідуальної неповторності в контексті метамодерного концепту атопічності. Самоемпатію визначено однією з ключових екзистенцій людського буття, що формує навичку альтруїстичного (необумовленого) здійснення емпатії.